Імплементація

Стан імплементації в законодавстві

Стаття 11.1.

Після слів “ВРП у судах” абзац Гласність, розділ імплементація на практиці

2.1.2. Запобігання корупції в судовій владі
Згідно з результатами нещодавнього опитування населення, бізнесу та експертів, яке проводило НАЗК, суди є другою в країні інституцією (після митниці), яку вважають найкорумпованішою. Всі три групи оцінили корумпованість судів на +/-4 бали із 5 (де 5 означає, що корупція є дуже поширеною). Інше опитування громадськості підтвердило ці результати: 62 % респондентів вважають, що корупція в судах підвищується, 64 % зазначили, що підкуп є звичайною практикою в українських судах, а 72 % переконані, що виграє той, хто має більше грошей.
Незважаючи на такі результати опитувань, статистика щодо притягнення суддів до відповідальності є дещо іншою. За інформацією НАБУ, у 2020 році лише 9 суддям було оголошено про підозру у вчиненні корупційного злочину, при цьому лише щодо 2 обвинувальний вирок набув чинності. Станом на липень 2021 року лише щодо 4 суддів набрав чинності обвинувальний вирок суду.
1) Декларування
Судді, на відміну від інших чиновників, зобов’язані подавати 3 типи декларацій замість однієї. Крім декларації про майно, судді також подають декларацію про родинні зв’язки та декларацію про доброчесність. Декларації суддів про майно перевіряє НАЗК, і за брехню в них суддю може бути притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Водночас за брехню в інших двох деклараціях судді фактично не несуть жодної відповідальності (хоча закон передбачає дисциплінарну відповідальність).
Відсутність відповідальності суддів за брехню в деклараціях доброчесності та деклараціях про родинні зв’язки є наслідком неправильного тлумачення закону ВРП. Річ у тім, що ВРП відмовляється перевіряти ці декларації і вказує, що це функції ВККС. Проте, оскільки ВККС уже близько 2 років не функціонує, судді фактично не несуть жодної відповідальності.
В результаті ефективність декларацій про доброчесність та про родинні зв’язки є нульовою. Це підтверджують опитані нами експерти та судді, а також офіційна статистика -  за 2020 рік жодного суддю не було притягнуто до відповідальності за неподання/зазначення неправдивих відомостей у цих деклараціях. Хоча навіть у реєстрі декларацій можна знайти приклади несвоєчасного їх подання, про що зазначають самі ж судді.
Механізм притягнення суддів до відповідальності за брехню в деклараціях про майно є більш дієвим, але не до кінця ефективним. По-перше, ВРП безпідставно захищає суддів, які брешуть у деклараціях. По-друге, ВРП відмовляється притягати суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення правил декларування без результатів повної перевірки декларації від НАЗК, при цьому, навіть тоді коли факти брехні в деклараціях встановлені за результатами розслідування НАБУ. 

Показовими є справи суддів, які дуже явно порушували правила декларування. Наприклад, один суддя не вказував у своїй декларації нерухоме майно, яким володів, інший суддя «забув» вказати у декларації відомості про дружину. Порушення були настільки очевидними, що ВККС рекомендувала звільнити цих суддів. Натомість ВРП вказала, що рішення ВККС є невмотивованими, і тому вирішила не звільняти цих суддів з посади.
2) Конфлікт інтересів
Врегулюванням та запобіганням конфлікту інтересів у діяльності суддів займаються два органи – Рада суддів України (РСУ) – орган суддівського самоврядування та НАЗК. Повноваження цих органів закріплено в різних законах. Закон про запобігання корупції встановлює повноваження НАЗК щодо проведення моніторингу та контролю дотримання законодавства про врегулювання та запобігання конфлікту інтересів, а також надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги з вказаних питань. При цьому Закон про запобігання корупції встановлює, що врегулювання конфлікту інтересів може здійснюватися іншими, профільними законами. У свою чергу профільний закон (ЗССС) надає РСУ повноваження лише щодо здійснення контролю за додержанням вимог щодо врегулювання конфлікту інтересів у діяльності суддів та інших представників судової влади, а також вирішення питань про врегулювання конфлікту інтересів у діяльності цих осіб.
Фактично повноваження цих двох органів пересікаються. На цій підставі між НАЗК та РСУ виник конфлікт, який триває досі. Основою конфлікту є повноваження щодо надання індивідуальних роз’яснень про наявність чи відсутність конфлікту інтересів. НАЗК вважає, що виключно Національне агентство має право надавати роз'яснення щодо конфлікту інтересів і що РСУ незаконно присвоїла собі нові повноваження. Натомість РСУ вважає, що виключно вона як орган суддівського самоврядування має повноваження врегульовувати конфлікт інтересів у діяльності суддів.
Причиною цього конфлікту став випадок із головою районного суду, який голосував сам за себе під час обрання на посаду голови суду. У цій справі НАЗК виявило конфлікт інтересів, звернулося до судді з вимогою надати пояснення та згодом склало адміністративний протокол. Проте суддю так і не було притягнуто до відповідальності, оскільки РСУ надала на його запит роз’яснення про відсутність конфлікту інтересів. НАЗК вважає, що надані РСУ роз’яснення дозволяють суддям уникати відповідальності. На сьогодні в парламенті зареєстровано законопроєкт, який пропонує врегулювати конфлікт на користь РСУ.
3) Кодекси етичної поведінки
У своїй професійній діяльності судді користуються Кодексом суддівської етики, який було прийнято у 2013 році головним органом суддівського самоврядування – З’їздом суддів України. Цей кодекс базується на низці міжнародних документів, серед яких Бангалорські принципи поведінки суддів. У 2016 році РСУ спільно з міжнародними партнерами розробила розгорнутий коментар до Кодексу. Він містить детальний опис кожної статті Кодексу, аналіз та приклади його застосування.
Попри достатньо високу якість Кодексу суддівської етики, оцінки його застосування є суперечливими. З однієї сторони, опитані нами експерти позитивно оцінюють Кодекс, вказуючи при цьому, що судді дедалі частіше враховують його положення у своїй діяльності. З іншої сторони, ВРП дуже рідко притягає суддів до відповідальності за його порушення, а у випадках притягнення практика ВРП є неоднозначною і політично заангажованою.

2.1.3. Діяльність ВРП
Зважаючи на широке коло повноважень, ВРП можна вважати основним органом у судовій системі України. Від діяльності ВРП залежить доброчесність судового корпусу, його ефективність та підзвітність. Проте замість того, щоб очищувати судову владу від недоброчесних суддів, ВРП дуже часто ухвалює сумнівні, політичні рішення. Останнім часом діяльність цього органу настільки пов’язана зі скандалами, корупцією та порушенням закону, що громадськість веде реєстри провалів ВРП.
Описана у цьому звіті діяльність ВРП є лише незначною частиною того, як проявляється корумпованість цього органу. Громадськість неодноразово зазначає, що основною проблемою є персональний склад ВРП та процедура його формування. Наприклад, теперішній склад ВРП сформувався зі значними порушеннями законів. Громадськість проаналізувала всіх членів ВРП і майже в кожного виявила конфлікти інтересів під час ухвалення рішень, сумнівні статки, проблеми з декларуванням тощо. Двох членів обрано з порушенням норм Конституції, оскільки вони займають цю посаду два строки поспіль. У результаті неякісного конкурсу до ВРП її членами стали особи із сумнівною доброчесністю.
Від доброчесних і професійних членів ВРП залежить ефективність та незалежність усієї судової системи в Україні. Саме тому в липні 2021 року було прийнято закон, який, серед іншого, покликаний очистити ВРП та за потреби обрати нових членів. Експертна громадськість покладає великі надії на прийнятий закон, сподіваючись, що він може стати початком великих змін у судовій владі. Хоча представники судової влади вже намагалися зірвати реалізацію цього закону.












Стаття 10 + 13.1

Після слів “суспільне телебачення” пункт 2.3., розділ імплементація на практиці


2.4. Практика реалізації свободи слова
Попри загрози та перепони, активність громадськості та журналістів є високою. Результати опитування засвідчують, що 90% респондентів займаються викриттям можливих незаконних дій публічних, посадових осіб або пов’язаних з ними осіб. Кожен другий опитаний журналіст зазнає інших перешкод своїй журналістській діяльності: відмови в акредитації на публічні заходи, спілкуватися (уникнення розмов і зустрічей), відповідати на запити, також психологічне насилля (цькування в соціальних мережах, словесні образи, провокування) та фізичне насилля (наприклад, штовхання, удари ногою), недопуск до приміщення з  посланням на карантинні обмеження, недозвіл на зйомку, погроза поліцією, позови до суду. Наприклад, Напад 04.10.2021 співробітників державного «Укрексімбанку» на знімальну групу «Схем» під час запису інтерв’ю з головою правління установи після незручного питання. Працівники банку забрали знімальну техніку, видалили плівки, застосовували фізичну силу, чинили психологічний тиск. Після суспільного розголосу, голову правління було відсторонено.
В регіонах більше тиску, перешкоджання, погроз, насильства, нападів на журналістів. Кожен третій опитаний отримував погрози на свою адресу або на адресу своїх близьких. На кожного восьмого було здійснено напад. Лише у 1 з 10 випадків нападу нападника покарано за рішенням суду.
Є також позови проти журналістів. На кожного п’ятого опитаного за останні два роки було подано позов до суду або заяву до правоохоронних органів у зв’язку з публікацією, поширенням ними інформації. Майже кожен третій з тих, стосовного кого подавали звернення до суду або правоохоронних органів у зв’язку з публікацією, поширенням інформації, має/мав(ла) негативні наслідки.
Незважаючи на суспільну важливість притягнення до відповідальності нападників на громадських активістів, журналістів, численні громадські акції, публічні звернення та заяви щодо розслідувань злочинів проти журналістів, виглядає так, що влада докладає дуже мало зусиль, щоб змінити ситуацію на краще. Існує практика, коли за фактом нападу на журналіста/стку поліція відкриває провадження не за кваліфікаціями статей щодо порушень безпеки журналістів, а як хуліганство. У зв’язку з цим можна брати під сумнів, що наявні офіційні кількісні дані щодо журналістів показують реальну ситуацію. Викликає також занепокоєння те, що, за десятками випадків перешкоджання і нападів правоохоронні органи відкривають одиниці кримінальних проваджень, і навіть попри відкриті справи та судові розгляди, винним вдається уникнути відповідальності. Протягом 2020 року органи досудового розслідування Національної поліції України розпочали 214 кримінальних провадженнях, пов’язаних з перешкоджанням законній професійній діяльності журналістів. До суду направлено 16 кримінальних правопорушень. Закрито 132 кримінальних провадження. Станом на 17.02.2021 з урахуванням минулих років 220 кримінальних правопорушень. Із вказаної кількості кримінальних проваджень: 23 розпочато у 2021 році; 51 злочин вчинено на тимчасово окупованій території ОРДЛО та АР Крим; тільки у 33 провадженнях особу, що вчинила злочин, встановлено .
Переважна більшість опитаних журналістів (92%) не мали протягом останніх двох років випадків, коли матеріали про можливу корупцію не вдалося опублікувати через законодавчі, регуляторні або інші обмеження у сфері журналістики і свободи слова. Для опублікування часто застосовуються інтернет-платформи, зокрема власних сайтів, сторінок у соціальних мережах. Лише один опитаний мав випадок зняття публікації про корупцію через позицію власника видання.
2.5. Залученість громадянського суспільства 
Протягом 2016–2020 років кількість інститутів громадянського суспільства суттєво зросла.
Онлайн ресурси (сайти, сторінки в соцмережах) державних органів, а також особисті контакти є для громадськості найпоширенішими джерелами інформації про ініціювання органами влади громадських консультацій, обговорень тощо. Результати опитування показують, що 38% респондентів найчастіше дізнаються про ініціювання органами влади громадських консультацій, обговорень з офіційного сайту органу, 28% – зі сторінки органу в соціальних мережах, 29% – за допомогою своїх особистих контактів. Органами виконавчої влади було оприлюднено 58938 проєктів рішень для обговорення з громадськістю, з них: 13423 проєкти винесли на обговорення міністерства, 15072 – інші центральні та 30443 місцеві органи виконавчої влади. 
Що більше корупційних ризиків у сфері, то менше органи долучають громадськість до обговорень процесів напрацювання рішень. Наприклад, нехтування Міністерством з питань стратегічних галузей промисловості обов’язку створення Громадської ради, небажання долучати до обговорення стратегічних документів. Звернення до КМУ щодо таких неприйнятних практик завершилося поверненням самого питання на рівень міністерства, що не вирішило його по суті. Також громадськість з регіонів скаржиться на створення органами «своїх кишенькових» громадських рад, куди входять «лояльні до влади ГО». Не можемо не зазначити кричущий випадок, що стався у Кропивницькій міськраді, яка, підмінивши відомості, включила до робочої групи ніби-то кандидатуру місцевої ГО, проте насправді було включено потрібну їм особу. 
Типовою проблемою не тільки центральної, але й законодавчої гілки влади є загальне нерозуміння суті роботи з громадськістю та іншими зацікавленими сторонами. 
У переважній більшості випадки перешкоджання залученості трапляються в регіонах. У переважній більшості випадків громадяни не оскаржують недопуск до або непроведення консультацій, або прийняття рішень з порушенням норм щодо залученості громадськості. 84% респондентів опитування протягом останніх двох років не оскаржували рішення органу державної/місцевої влади через перешкоджання або непроведення громадських обговорень, консультацій тощо. Водночас 16% оскаржували рішення, ухвалені за таких умов, проте лише у 4% за результатами оскарження рішення було скасовано або переглянуто, у 12% випадків оскарження нічого не змінило. Проте, у більшості опитаних (61%) не було випадків перешкоджання з боку влади в будь-який спосіб їх залученню до консультацій, у яких вони хотіли би чи планували взяти участь протягом останніх двох років.
Існують хороші практики залучення громадськості. Наприклад, напрацювання НАЗК проєкту антикорупційної стратегії на 2021-2024 роки, Міністерством розвитку громад та територій України проєкту Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки відбувалося з достатньо високим рівнем залученості громадськості. Онлайн-обговорення стали ефективним механізмом залучення громадськості (особливо з регіонів) в умовах карантинних обмежень.
2.6. Обізнаність громадськості щодо питань доступу та залученості
Просвітницькі інструменти наявні, проте ними мають змогу користуватися лише ті, хто має доступ до Інтернету та знає про них; бракує інформаційних кампаній просвітницького характеру та таких, що націлені на формування цінностей у суспільстві, шляхом застосування різноманітності інформаційних каналів, не обмежуючись онлайн-каналами. Для поширення обізнаності з питань доступ до інформації експертна громадськість пропонує, наприклад, у практичні посібники з питань доступу, що є онлайн. Є схвальні відгуки громадських активістів про сайт «Доступ до правди» https://dostup.pravda.com.ua/ (працює з 2017 року). Цей інструмент пропонує зручні та зрозумілі шаблони запитів, кейси 91267 запитів від 1831 розпорядника інформації, із можливістю пошуку серед них за ключовим словом чи датою. Пропонуються відкритий доступ до реальних кейсів оскарження (т.зв. проєкт «Насудзадоступ»: https://dostup.pravda.com.ua/nasud), а також різні роз’яснювальні публікації, можливість юридичної консультації, тощо. Своєю чергою 2020 року держава презентувала новий освітній серіал «Актуальні питання доступу до публічної інформації. Курс для державних службовців та службовців органів місцевого самоврядування», який має бути розміщено на платформі «Дія. Цифрова освіта». Заявлено, що цей серіал спрямований на підвищення рівня знань законодавства з доступу до публічної інформації; запобігання порушенням прав громадян на інформацію у зв’язку з необґрунтованим обмеженням доступу; використання Інтернет-технологій під час оприлюднення інформації та взаємодії з громадянами.
Великим досягненням є започаткування та робота Міждисциплінарного науково-освітній центру протидії корупції в Україні (ACREC) https://acrec.org.ua/en/, який, окрім антикорупційних сертифікатних програм, з 2019 року готує магістрів-політологів в рамках програми «Антикорупційні студії». Працюють Антикорупційна школа НАБУ, Офіс розбудови доброчесності НАЗК.
Попри зусилля з боку уряду та експертної громадськості, нинішній рівень обізнаності щодо антикорупційних органів та їхніх результатів залишся майже на тому ж рівні. Результати соціологічного дослідження 2020 року каже, що 72,1% респондентів знають, які антикорупційні органи є в Україні; якщо порівняти з відповіддю, наданою в 2017 році, то цей показник становив 73,2%. Показник тих, хто не знають, знизився на 0,8% (в 2017 році – 20,2%, в 2017 році 19,4%). У 2020 році частка тих, хто обізнаний про результати антикорупційних органів, складала 57,8%, якщо порівняти з відповідями 2017 року, то така частка складала 62,5%. Частки тих, хто зазначив, що не знають про такі результати: у 2020 році – 28,2%, у 2017 році – 28,7%. 
Серед причин є (а) необізнаність щодо наявних відкритих інформаційних ресурсів, (б) брак (технічної, матеріальної тощо можливості) доступу до них, (в) недостатність навчально-просвітницьких заходів для громадськості, брак інформаційно-просвітницьких кампаній. Як засвідчують дані аналізу, із загальної кількості отриманої органами виконавчої влади кореспонденції, в якій автори посилаються на Закон про доступ, 13,8% від загальної кількості отриманих запитів (це 96664 листи) за змістом були зверненнями, а не запитами на публічну інформацію. Частими є випадки, коли фізичні та юридичні особи звертаються за отриманням адміністративних послуг, посилаючись на Закон про доступ. Результати опитування засвідчують, що кожен третій з респондентів жодного разу за останні два роки не брав участі в тренінгах з питань доступу до публічної інформації чи питань залучення з боку влади чи місцевого самоврядування громадськості до напрацювання управлінських рішень, політик.
Експертна громадськість єдина у баченні щодо необхідності збільшити кількість та застосовувати концептуальний, побудований на результатах аналізу даних підхід до змісту просвітницьких заходів, практичних тренінгів не тільки для працівників органів, особливо в регіонах (зокрема щодо розуміння духу закону; підходів та принципів комунікацій; застосування трискладового тесту), громадянського суспільства, а й серед підлітків та школярів (правова обізнаність), із регулярним методологічно базованим оцінюванням досягнутих результатів таких заходів для коригування наявної або формування нової політики. Вважаємо конче потрібними інформаційні кампанії (соціальні рекламні ролики), особливо на суспільному телебаченні в регіонах.































Стаття 9.1

Після слів “публічних закупівель” пункт 2.8., розділ імплементація на практиці



2.9. Оскарження публічних закупівель
Скарги на публічні закупівлі можна подавати як до АМКУ, так і до суду. Ці інструменти застосовують по-різному. 
Відсоток оскарження закупівель до АМКУ, за різними оцінками, становить близько 8 % з тих, хто має на це право. До Антимонопольного комітету України у період з 01.01.2020 по 31.12.2020 надійшло 12 675 скарг, з яких прийнято до розгляду 11 463 скарги (90 %). За результатами розгляду скарг прийнято 11 353 рішення, зокрема: 
3 808 відмов у задоволенні скарги (33,5 %); 
6 834 скарги задоволено повністю або частково (60,2 %);
711 рішень про припинення розгляду скарг (6,3 %).
З одного боку, це свідчить про довіру до механізму оскарження та про достатньо активне використання його суб’єктами закупівель. З іншого боку, відсоток оскарження доволі високий і АМКУ щорічно розглядає тисячі скарг. 
У зв’язку з новими змінами щодо оскарження закупівель (підхід до оплати скарги залежно від вартості та предмета закупівлі, оплата виключно онлайн за подання скарги, можливість оскарження рішення замовника про скасування закупівлі, неможливість відкликання поданої скарги тощо) частка задоволених скарг зросла з 43 % до 65 %. Після 19 квітня 2020 року частка незадоволених скарг зменшилася з ≈37 % до ≈28 %, майже в шість разів зменшилася частка відхилених, а час, упродовж якого скаржники очікували на рішення Колегії АМКУ, зменшився із середнього показника 20 до 17 календарних днів у вересні 2020 року. Нововведення сприяли зменшенню кількості недобросовісних скаржників через додаткові запобіжники, які стримують від подання скарг виключно з метою затягування процесу закупівлі.
Також експерти відзначають, що новацію в законодавстві, відповідно до якої сума скарги повертається у разі виграшу, теж позитивно сприйняли суб’єкти, а кількість оскаржень зросла. Попри це, скаржники сплатили до Державного бюджету у 2020 році більше коштів, ніж було заплановано.
Для підвищення якості процесу оскарження також рекомендують проводити подальшу електронізацію скарг. Ще одним шляхом, який поліпшить цей процес, є стандартизація тендерної документації: у такому разі одразу буде зрозуміло, які пункти оскаржують та до чого найбільше апелюють скаржники.
Варто наголосити на негативному аспекті оскаржень до АМКУ, а саме непослідовності практики рішень. Це підтверджують усі опитані нами громадські експерти та опубліковані дослідження,. Така практика негативно впливає на бажання оскаржувати, оскільки вартість скарги зросла і є вірогідність отримати рішення не на свою користь у схожих випадках.
Вихід із цієї ситуації експерти убачають в узагальненні практики АМКУ, яка б, з одного боку, дозволила їм діяти в межах прийнятих ними рішень раніше, а з іншого – дозволила б суб’єктам оскарження прогнозувати результат поданої ними скарги в майбутньому.
Також скаржникам потрібно адаптуватися до змін щодо подання доказів для обґрунтування правомірності при оскарженні вимог тендерної документації. Поки що немає практики, що й коли визнавати належними доказами та приймати до розгляду. Це призводить до повернення скарг зацікавленим особам.
Судові оскарження, на думку експертної громадськості, мають невисоку ефективність. Учасники рідко звертаються до суду для захисту своїх прав у закупівлях. Причинами цього називають тривалість розгляду скарг (декілька місяців і більше), неможливість виконання окремих судових рішень на практиці (насамперед тих, що пропонують «перезавантажити» закупівлю з певного моменту, що складно, а інколи й неможливо реалізувати в межах системи Prozorro). Крім того, так само, як і з оскарженням в АМКУ, бракує послідовної практики судових рішень.
Однією з проблем у судовій практиці є визначення підсудності справ з оскарження рішень АМКУ з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель за Окружним адміністративним судом м. Києва щодо розгляду цієї категорії справ. Саме цей суд пов'язаний з великою кількістю корупційних скандалів. Докладніше про цей суд – у розділі ___. До проблеми корупції додається надзвичайне перевантаження ОАСК – майже тисяча справ на одного суддю. Ці причини нівелюють бажання суб’єктів господарювання оскаржувати рішення АМКУ.

















Стаття 7.4, 8.1 та 8.5

Після слів “адміністративної відповідальності” пункт 2.3., розділ імплементація на практиці



1) Повернення справ на доопрацювання.
Після виявлення правопорушення уповноважені особи складають адміністративний протокол. Потім його та інші матеріали справи направляють до суду. Після ознайомлення з цими матеріалами суди вирішують, чи є підстави для відкриття адміністративної справи. Якщо такі є, то починається розгляд справи, а у разі відсутності підстав суд має відмовити у відкритті справи.
Проте судова практика сформувалася так, що у разі виявлення судами певних недоліків у матеріалах справи вони повертають їх на доопрацювання відповідному органу. Хоча таку процедуру взагалі не передбачено законом. Згідно зі статистикою у 2020 році суди повернули 6 % справ щодо правопорушень, пов’язаних із корупцією (далі – справи, пов’язані з корупцією), 13 % справ щодо «партійних» правопорушень (далі – «партійних» справ) та 4 % справ за невиконання припису НАЗК. В абсолютних числах за 2020 рік загалом повернено 529 справ. Найбільший відсоток повернення у справ, пов’язаних із порушенням порядку отримання партіями внесків, - 31%. Друге за кількістю повернених матеріалів – правопорушення, пов’язане з порушенням вимог щодо одержання подарунків - 15 % справ. Повернення матеріалів справ, на думку науковців, пов’язане з процесуальними (наприклад, порушення вимог щодо змісту протоколів, порушення прав особи, яка притягається до відповідальності, тощо) та технічними (недотримання технічних вимог щодо оформлення матеріалів справи, змістова суперечність протоколу тощо) недоліками.
Основним наслідком повернення справ судами стає неможливість притягнення осіб до відповідальності, оскільки строки притягнення спливають за час доопрацювання протоколів. Хоча варто зауважити, що кількість повернених справ з роками знижується. Наприклад, у 2018 році повернуто 13 % справ, пов’язаних із корупцією, наступного року – 10 %, а у 2020 році – лише 6 %. Це може, зокрема, свідчити про те, що якість та оформлення адміністративних справ з кожним роком зростає, а НП і НАЗК поступово формують судову практику та набувають досвіду.
2) Закриття адміністративних справ.
Якщо суд вирішить, що матеріали адміністративної справи складено належним чином, то він відкриває адміністративне провадження і переходить до розгляду справи. Після розгляду матеріалів та заслуховування сторін суд ухвалює рішення про притягнення особи до відповідальності або закриває справу. Підстав для закриття справ є декілька.
У 2019 році показники закриття справ судами були дуже високими. Саме НАЗК у своїх звітах вказувало, що відсоток закритих справ є катастрофічним і що це свідчить про загальну низьку ефективність державних інституцій у питаннях забезпечення невідворотності адміністративної відповідальності. Згідно зі статистикою у 2019 році було закрито 52 % справ, пов’язаних із корупцією, 82 % «партійних» справ та 83 % справ за невиконання припису НАЗК. У 2020 році загальна ситуація поліпшилась до 36 %/88 %/80 % відповідно, проте цей показник усе одно залишається надзвичайно великим.
У разі закриття справи суд має чітко вказати підстави закриття, і саме вони найкраще підкреслюють проблеми інституту притягнення до адміністративної відповідальності.
- Малозначність правопорушення. КУпАП дозволяє звільнити особу, щодо якої складено адміністративний протокол, за малозначністю правопорушення. Цей інститут застосовується на розсуд суду, оскільки закон чітко не окреслює підстав його застосування. Саме цим активно користуються судді, доволі часто вони визнають вчинені корупційні правопорушення малозначними. У 2020 році 538 справ, пов’язаних із корупцією (20,9 % від усіх закритих справ), 8 «партійних» справ (2,7 %) та 2 справи (5 %) за невиконання припису НАЗК було закрито за малозначністю.
Така практика судів перешкоджає ефективному запобіганню корупції і може сприяти вчиненню нових правопорушень, оскільки у разі закриття справи за малозначністю до особи не застосовуються негативні наслідки, передбачені Законом про запобігання корупції (не вноситься в реєстр корупціонерів, не підлягає звільненню тощо). Науковці вважають, що звільнення осіб від відповідальності у зв’язку з малозначністю є істотним корупціогенним чинником.
- Закінчення строків. КУпАП встановлює чіткі строки притягнення особи до відповідальності та чіткий строк, протягом якого може бути накладено адміністративне стягнення. У разі їх закінчення суд згідно із законом зобов’язаний закрити адміністративну справу. Відсоток закритих справ через закінчення строків є дуже невтішним. Більшість справ закривається з цієї підстави. У 2020 році 1113 справ, пов’язаних із корупцією (43,2 % від загальної кількості закритих справ), 198 «партійних» справ (66,2 %) та 31 справу (77,5 %) за невиконання припису НАЗК було закрито через закінчення процесуальних строків.
Науковці наводять основні причини такої невтішної статистики: надто короткі строки; хибне прив’язування строків до дня виявлення правопорушення; широкі можливості зловживання своїми процесуальними правами для особи, щодо якої складено протокол. Фактично строки притягнення до адміністративної відповідальності є «золотою жилою» для правопорушників та гарантією того, що їх не буде притягнуто до відповідальності. Вони часто зловживають своїми правами, для того щоб затягнути розгляд справи. Наприклад, навмисно не підписують протокол, не з’являються на судове засідання тощо.
3) Низькі санкції. 
Якщо суд вирішить, що особа винна, то він призначає покарання. Основне покарання – у вигляді штрафу. Але, крім цього, суд може застосувати додаткове покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю чи застосувати конфіскацію предметів або грошей. При визначенні розміру штрафу суд зважає на мінімальний та максимальний розмір, встановлений КУпАП, і призначає конкретне стягнення на власний розсуд.
Статистика свідчить, що судді дуже лояльно ставляться до осіб, які вчинили правопорушення, пов’язані з корупцією. Розміри призначених штрафів переважно є мінімальними або трохи вищими, ніж мінімальні. Наприклад, за порушення вимог щодо одержання подарунку закон встановлює штраф від 53 до 425 євро (у разі повторного вчинення). При цьому середній розмір штрафу, призначений судами за це правопорушення, у 2020 році становив 53 євро, тобто мінімальний поріг (статистика на основі 5 рішень). Загалом середній розмір призначеного судами штрафу за правопорушення, пов’язані з корупцією, у 2020 році становив 32 євро. До того ж з кожним роком цей показник знижується: 39 євро у 2018 році, 35 євро у 2019 році. Подібна ситуація з розміром призначеного штрафу спостерігається стосовно «партійних» правопорушень та правопорушень за невиконання рішення НАЗК. Варто відзначити, що в останньому випадку середній розмір штрафу, призначеного судами, у 2020 році становив 58 євро. Хоча мінімальна санкція цієї статті – 53 євро, а максимальна – 159 євро.
4) Неоднорідна судова практика та нерівність сторін.
Науковці та експерти вказують, що однією з основних проблем адміністративної відповідальності є неоднорідна судова практика. Доволі часто суди мають різне бачення щодо розгляду описаних категорій справ. Ситуацію посилює також відсутність практики вищих суддів, оскільки касаційного оскарження законом не передбачено. У результаті кожен суд тлумачить норми закону на свій розсуд, що суттєво знижує ефективність інституту адміністративної відповідальності загалом.
Науковці зауважують, що ситуація з практикою розгляду адміністративних справ нагадує «правовий федералізм». Територіально різні суди в ідентичних ситуаціях ухвалюють протилежні рішення. Бувають навіть ситуації, коли практика одного суду з однакових питань може бути кардинально різною. Імовірно, саме через неоднорідну судову практику суди часто закривають справи за відсутністю складу адміністративного правопорушення. У 2020 році 737 справ, пов’язаних із корупцією (28,6 % із загальної кількості закритих справ), 81 «партійну» справу (27,1 %) та 7 справ щодо невиконання припису НАЗК (17,5 %) було закрито через відсутність складу адміністративного правопорушення. Хоча великий відсоток закритих справ за цією підставою може бути наслідком інших проблем.
Наприклад, науковці та експерти наголошують на нерівності учасників адміністративних справ і виділяють у цьому контексті дві ключові проблеми.
 По-перше, присутність особи, яка склала протокол (працівник НАЗК або НП), на судовому засіданні не обов’язкова. Протокол та матеріали представляють у суді прокурори, які у зв’язку із зайнятістю не завжди встигають повністю ознайомитися зі справою. У результаті мотиви та пояснення особи, яка склала протокол та яка набагато краще знає справу, не враховуються судами.
По-друге, рішення суду першої інстанції може бути оскаржено в апеляцію лише особою, щодо якої було складено протокол. Прокурори такої можливості у цій категорії справ не мають. У результаті, якщо рішення суду першої інстанції було прийнято на користь особи, щодо якої складено протокол, воно залишається в силі і не оскаржується. А в інших випадках особа, щодо якої складено протокол, має виняткову можливість оскаржити рішення суду та змінити його на свою користь. Науковці вважають, що така практика суперечить конституційним принципам змагальності судочинства та процесуальної рівності учасників судового провадження, а також не сприяє однаковому застосуванню судами норм матеріального та процесуального права антикорупційного спрямування.



Стаття 10. 13.1