Судова система в Україні дуже часто перебуває в центрі політичних та корупційних скандалів. Це позначається на загальній довірі до суду з боку населення. За результатами останніх соціологічних опитувань лише 27 % професійних правників довіряють суду, а серед широкої громадськості цей показник ще нижчий – 10%.
Не останню роль у такому низькому рейтингу довіри відіграли проблеми із забезпеченням незалежності судової системи і суддів. Лише 6 % опитаних погоджуються з тим, що суди в Україні є незалежними та не зазнають впливу з боку політиків, влади, олігархів тощо. Серед правників цей показник трішки більший – 9 %. Самі судді оцінюють незалежність судової системи в Україні в середньому на 5–8 балів із 10 (63 % опитаних дали оцінку в цьому діапазоні). Лише 1 % суддів вважає, що суди є повністю залежними, а 9 %, що повністю незалежними.
Проблема із забезпеченням незалежності суддів та судової системи є комплексною і потребує детального вивчення кожного її аспекту.
1) Добір суддів
Повноцінний добір суддів в Україні не проводиться вже близько 2 років. Через це дефіцит суддів постійно збільшується, а середнє навантаження судову систему зростає. У листопаді 2019 року було розформовано старий склад ВККС. Проте через проблеми із формуванням конкурсної комісії новий склад органу станом на вересень 2021 року так і не було призначено. Основною причиною цього стало Положення про конкурс, який затвердила ВРП. Воно дозволяло самій ВРП не враховувати рішення конкурсної комісії, що нівелювало конкурсну процедуру загалом. В результаті, міжнародні партнери відмовилися делегували своїх представників до комісії і конкурс було заблоковано. Через відсутність ВККС середня укомплектованість судів в Україні складає 74%, 1867 місць для суддів є вакантними, а деякі місцеві суди взагалі припинили роботу через брак суддів. Середнє навантаження на одного суддю місцевого суду становить близько 700 справ, а в окремих судах понад 2000 справ. Зважаючи на наслідки та причини тривалої паузи у роботі ВККС, доволі цинічними видаються заяви ВРП про те, що низьке кадрове забезпечення судів є основною проблемою не лише судової влади, але й держави загалом.
Законодавче закріплення процедури добору суддів є на високому рівні, проте існує ряд проблем з виконанням закону на практиці. Опитані нами експерти надають позитивні оцінки чинній процедурі добору суддів. Проте вони вважають, що процедура добру до місцевих судів має передбачати такі самі стандарти, які передбачені при процедурі добору до вищих судів (в частині проведення психологічних тестів та перевірок на доброчесність).
Разом із тим, реалізація законодавчих положень на практиці має ряд недоліків, наприклад, небажання ВККС враховувати позицію громадськості. Так, при відборі суддів до Верховного суду у 2019 році ВККС не врахувала негативні висновки ГРД щодо 15 суддів, які перемогли у конкурсі. Серед них були такі особи, які, на думку громадськості, ухвалювали незаконні рішення проти учасників Революції Гідності чи, наприклад, втручалися в роботу автоматизованої системи розподілу судових справ. Якщо враховувати всі конкурси, то суддями Верховного суду стали 44 кандидати, які під час конкурсу отримували негативні висновки від ГРД.
Попри вказані виклики із процедурою добору суддів, є позитивні аспекти про які вказують експерти. Беззаперечним позитивом стала процедура добору суддів до ВАКС. Вона була проведена на високому рівні та не допустила проходження конкурсу кандидатами, що не відповідали критеріям доброчесності. Визначальну роль у доборі зіграла спеціально створена Громадська рада міжнародних експертів (ГРМЕ), яка подібно до ГРД брала участь у конкурсі. Проте, ключовою відмінністю між ними стала можливість ГРМЕ ветувати рішення ВККС. В результаті, 42 кандидати із 113 були виключені із конкурсу завдяки роботі ГРМЕ оскільки вони не відповідали критеріям доброчесності.
2) Кваліфікаційне оцінювання суддів
У 2016 році розпочалася процедура обов’язкового кваліфікаційного оцінювання всіх суддів. Її було впроваджено для перевірки суддів на доброчесність, компетентність та професійну етику. Основним завданням оцінювання було очищення суддівського корпусу від осіб, які не відповідають вказаним критеріям.
Кваліфікаційне оцінювання не було завершено. Воно зупинилося разом із добором суддів через відсутність ВККС. За інформацією ВРП, ще 2132 судді не пройшли обов’язкового кваліфікаційного оцінювання. Незважаючи на це, є достатньо підстав для надання оцінки цій процедурі.
Обов’язкове кваліфікаційне оцінювання суддів показано повну неефективність. Кількість суддів, яких було звільнено за його результатами є мізерною, а сама процедура містила ряд критичних недоліків. Станом на квітень 2019 року 2253 із 2409 суддів успішно пройшли оцінювання (93,5 %). Решта 156 суддів було рекомендовано до звільнення, але лише 15 із них у кінцевому результаті було звільнено (0,6%). На думку експертної громадськості причинами низької ефективності кваліфікаційного оцінювання є:
- високий темп проведення співбесід (в середньому 320 на місяць);
- анонімне письмове тестування було недостатньо складне (лише 0,2% суддів не склали його);
- непрозорість оцінювання (письмові роботи суддів та оцінки за критеріями були засекречені);
- розгляд справ членами ВККС, які мають конфлікт інтересів і самі вчиняли дії, за які їх може бути звільнено тощо.
Співпраця ВККС з громадськістю під час кваліфікаційного оцінювання провалилася. Причиною цього стало небажання ВККС враховувати висновки ГРД. Зокрема, ВККС прийняла безпідставні зміни до регламенту своєї роботи, які фактично дозволяли їй враховувати висновки ГРД. Це стало навіть предметом судового спору, який виграла громадськість. Проте за час судового розгляду ВККС встигла оцінити 2500 суддів без відповідних висновків ГРД. В результаті, члени ГРД вийшли із процесу кваліфікаційного оцінювання.
Не сприяло ефективності кваліфікаційного оцінювання і випадки його обходу. Так, в один день 34 суді ОАСКу (детальніше про цей суд нижче) не прийшли на складання іспиту через хворобу. В підсумку, вони так і не брали участь у кваліфікаційному оцінюванні.
Цікаву думку щодо процедури кваліфікаційного оцінювання висловив один із опитаних нами експертів. Він вважає, що процедура оцінювання в такому форматі не може бути ефективною в українських реаліях. Адже половина членів ВККС сформована з суддів або суддів у відставці і вони не схильні ухвалювати негативні рішення щодо своїх колег.
3) Покарання, усунення від посади і звільнення судді
Існують два типи звільнення судді: за загальними обставинами та за особливими обставинами. У першому випадку суддя звільняється за власним бажанням, подає у відставку або звільняється через стан здоров’я. У другому звільнення відбувається через вчинення дисциплінарного проступку, або за результатами кваліфікаційного оцінювання, або у зв’язку з порушенням вимог щодо несумісності. Два типи звільнення відрізняються наслідками. У разі звільнення судді у відставку (можливо лише при наявності 20 років стажу) зберігається право на низку бонусів, у тому числі на пожиттєве щомісячне грошове забезпечення. В інших випадках таке право за суддями не зберігається. З огляду на це, судді переважно прагнуть закінчити свою службу звільненням у відставку.
Судді доволі часто зловживають своїм правом на вихід у відставку, навіть при настанні особливих обставин для їх звільнення. ВРП активно сприяє суддям у зловживанні цим правом. Наприклад, низка суддів, яких мали звільнити за особливими обставинами (непроходження кваліфікаційного оцінювання), самостійно подавали заяву про відставку і вимагали задовольнити її. Своєю чергою ВРП замість розгляду питання про звільнення просто приймала заяву суддів. Це забезпечувало суддям “золотий парашут”, тобто одноразову виплату та пожиттєве отримання щомісячної грошової винагороди. У результаті таких дій ВРП до суддів не застосовувались негативні наслідки (в тому числі позбавлення права займати посаду судді повторно), а державний бюджет витрачає щорічно 942 тисячі євро на їх забезпечення.
Відправлення суддів у відставку є найпоширенішою підставою звільнення суддів, вона застосовується ВРП навіть при наявності щодо суддів дисциплінарних справ. При цьому, існують випадки задоволення заяви судді про відставку навіть після вчинення резонансних злочинів. Офіційна статистика показує, що із 281 звільнених суддів у 2020 році за всіма підставами 249 суддів (88,6%) було звільнено у відставку. Цей спосіб звільнення використовується навіть тоді, коли щодо суддів розглядаються дисциплінарні справи. Задовольняючи заяву судді про відставку, щодо якого/якої ініційоване дисциплінарне провадження ВРП дозволяє їм уникати відповідальності.
Однією з найгучніших справ, пов’язаних із відставкою судді замість звільнення, можна назвати справу судді з Житомира Віктора Волощука. Він у стані алкогольного сп’яніння керував автомобілем і на смерть збив 21-річного мотоцикліста. Проте замість звільнення судді через вчинення дисциплінарного проступку ВРП за 20 днів до вироку у справі відправила його у відставку. Суддя отримав майже 10 000 євро вихідної допомоги і пенсію у розмірі 16 000 євро у 2020 році.
Описана практика відправлення суддів у відставку є можливою через недоліки законодавства. Зокрема мовна конструкція «має право», що закріплена в Законі про ВРП, не зобов’язує, а лише надає право ВРП призупинити питання про звільнення судді на час розгляду дисциплінарної скарги чи подання ВККС про невідповідність судді займаній посаді. Але замість того, щоб скористатися своїм правом, ВРП ігнорує дисциплінарні провадження і приймає рішення про відставки, заявляючи, що подібні рішення вони змушені приймати через недосконалість закону.
4) Незалежність судових органів (інституційна незалежність)
Думки суддів та експертів щодо незалежності судових органів кардинально відрізняються. Нещодавні опитування та статистика дозволяє зробити висновки, що найбільшою загрозою своєї незалежності судді вважають ті інституції, які намагаються реформувати судову владу, зокрема громадськість та Парламент. При цьому більшість суддів не вважають, що їхні колеги та інші представники судової влади втручаються у їхню діяльність. Експертне середовище, своєю чергою, вважає, що саме внутрішній вплив є найбільшою загрозою для суддівської незалежності. Наведемо найпоширеніші, на думку експертної громадськості, способи впливу на суддів:
- Тиск з боку голови суду.
Одним із найпоширеніших способів впливу на суддю є тиск з боку голови суду. Ця практика є всеосяжною і проявляється найчастіше у вигляді дружніх порад, рекомендацій, консультацій, прохань чи настанов. Часто такі речі не сприймаються самими суддями як спроби тиску на них. Як показують громадські дослідження, «судді здебільшого схильні толерувати незаконні прохання/вимоги з боку представників судової влади або навіть не сприймати їх як втручання». Хоча, саме такий неформальний вплив чи не найбільше загрожує суддівській незалежності.
Законодавство не надає головам судів великих можливостей для вчинення тиску на суддів. На практиці методи впливу не є дуже суттєвими, але навіть вони перешкоджають ефективно виконувати роботу і суттєво впливають на психологічний стан суддів. Наприклад, голови суду можуть: чинити перепони в оформленні відпусток, відряджень чи навчання; втручатися в комп’ютерну систему судді; напризначати секретарів засідання; надавати найгірші робочі кабінети тощо.
Яскравим прикладом описаної практики може бути випадок із суддею Сергієм Бондаренком, який отримував прямі вказівки від голови суду щодо вирішення конкретної справи. Після винесення «неправильного» рішення пан Бондаренко отримував від голови суду погрози, які чутно на опублікованому аудіозаписі.
- Тиск з боку колег.
Вчинення тиску на суддю з боку колег найчастіше поєднаний із тиском з боку голови суду. Поширеним інструментом впливу є рішення органів суддівського самоврядування, які є обов’язковими до виконання. Наприклад, згідно із ЗССС збори суддів конкретного суду можуть визначати спеціалізацію та навантаження окремих суддів. Саме цей механізм може використовуватися для вчинення тиску, через встановлення надзвичайно великого навантаження або через кардинальну зміну спеціалізації для окремих суддів.
Так сталося із суддею-викривачкою Ларисою Гольник, якій штучно змінили спеціалізацію та встановили надзвичайно велике навантаження через її викриття корупції в Октябрському суді міста Полтави.
- Тиск з боку ВРП.
Тиск з боку ВРП найчастіше полягає в притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності. Для цього використовуються підставні скаржники, які пишуть замовні скарги на суддів, що демонструють незалежність. Потім ці скарги розглядає ВРП та приймає рішення про притягнення суддів до відповідальності.
Описана схема була застосована щодо суддів, які сприяли розслідуванню щодо суддів ОАСК Павла Вовка.
Справа голови ОАСК Павла Вовка є прикладом кричущого порушення незалежності суддів, судових органів та всієї судової системи загалом. Павла Вовка звинувачують у спробі захоплення державної влади. За період із 2019 по 2020 рік детективам Національного антикорупційного бюро (НАБУ) вдалося зібрати інформацію, яка може свідчити про втручання Вовка та його соратників у діяльність ВРП, ВККС, КСУ, НАЗК та інших органів влади України. На записах розмов голови суду та його колег є докази: надання вказівок окремим суддям щодо конкретних справ; обходу кваліфікаційного оцінювання; шантажу керівників державних органів за закриття справ; подання підставних позовів; визнання своєї поведінки “політичною проституцією” тощо. Проте найрезонанснішим записом стали розмови Вовка з його заступником, під час яких обговорювалися перспективи задоволення позову про визнання відсутності коаліції в парламенті, що було підставою розпуску останнього «для помсти чинній на той момент владі».
У описаній справі ВРП стала на захист суддів Вовка навіть після опублікування записів розмов судді в медіа. ВРП відмовилася задовольняти клопотання про відсторонення голови ОАСК від посади, чим фактично дозволила йому і надалі здійснювати правосуддя. Таке рішення ВРП ухвалювала в умовах явного конфлікту інтересів, оскільки деякі члени ВРП товаришували з Вовком, а деякі взагалі були фігурантами цієї справи.
Водночас ВРП притягнула до дисциплінарної відповідальності суддів, які дозволяли прослуховувати кабінет голови ОАСК, а також судді ВАКС, який продовжував строки слідства та приймав рішення про примусовий привід Вовка.
4) Дисциплінарна відповідальність суддів
Інститут дисциплінарної відповідальності широко застосовується з метою тиску на суддю не тільки з боку ВРП, але й з боку учасників судових справ, які розглядає суддя. 52 % респондентів погодилися з твердженням, що адвокати та прокурори використовують інститут дисциплінарної скарги з метою тиску на них. При цьому 3 % опитаних вказали, що на ухвалення певного рішення все ж таки вплинули дисциплінарні скарги.
Саме через велику кількість дисциплінарних скарг ВРП є перезавантажена. Наприклад, за 2020 рік ВРП розглянула 13425 дисциплінарних скарг (в середньому 36 скарг за один день, враховуючи свята та вихідні). За їх результатами було відкрито лише 404 дисциплінарні справи (у 3% випадків) та було прийнято 129 рішень про притягнення 141 судді до дисциплінарної відповідальності.
За статистикою ВРП не застосовує до суддів сурові покарання. Найчастіше у 2020 році було застосовано попередження (у 51% випадків), догана (у 19% випадків), сурова догана (у 15% випадків). Проте звільнено за результатами розгляду дисциплінарних скарг було лише 14 суддів (у 9% випадків).
Попри доволі великі об’єми розгляду дисциплінарних скарг, експерта громадськість наводить ряд зауважень, які дозволяють сумніватися у об’єктивності та неупередженості рішень ВРП:
- Затягування строків. Незважаючи на встановлені законом строки здійснення дисциплінарного провадження (60 днів з моменту надходження скарги), їх майже завжди порушують. Строки розгляду фактично залежать від волі члена ВРП. Наприклад, одні справи можуть розглядати роками, а інші – місяць. Така практика є поширеною через надмірну дискрецію щодо визначення строку перевірки скарги та відсутності відповідальності за його порушення.
- Неоднорідна практика. Дисциплінарна практика ВРП є дуже різноманітною. У схожих або навіть в однакових ситуаціях рішення ВРП можуть кардинально відрізнятися. При цьому в таких рішеннях дуже часто простежуються політичні мотиви. Наприклад, ВРП відмовляється відкривати дисциплінарну справу щодо судді, яка винесла необґрунтовану ухвалу про обшук у громадського активіста. Водночас ВРП покарала суддю, який дозволив проводити обшук у кабінеті голови ОАСК у справі про захоплення державної влади.
- Порушення прав скаржника. Закон про ВРП чітко визначає права скаржника, серед яких є право ознайомлюватися з матеріалами справи. Проте ВРП штучно обмежує це право, не надаючи скаржникам копії протоколів та технічні записи її засідань. При цьому обґрунтовує свою позицію ВРП положеннями свого регламенту, який фактично суперечить закону. Та найбільше порушення прав скаржників полягає в обмеженні їхнього права на оскарження рішень ВРП. Згідно з положеннями закону рішення ДП ВРП має право оскаржувати суддя, щодо якого ухвалене рішення, та скаржник, але лише за умови надання такого дозволу самою ДП ВРП. Абсурдність ситуації полягає в тому, що дозвіл на оскарження рішення надає орган, який сам це рішення і приймав. Це впливає і на статистику оскаржень. Зокрема, у 2020 році із 89 скарг на рішення ДП лише 20 (22 %) надійшло від скаржників. Усі інші скарги подали судді (67 скарг) та прокурори (2 скарги).
- Порушення гласності. Раніше усі засідання ВРП транслювалися, але в листопаді 2019 року ВРП прийняла зміни до Регламенту своєї роботи, якими передбачено, що засідання можуть транслюватися лише за згодою всіх сторін дисциплінарного провадження. Фактично такі зміни призвели до відсутності трансляції, адже навряд чи суддя, якого притягують до відповідальності, надасть дозвіл на трансляцію. Крім того, бувають випадки, коли дисциплінарне провадження має лише одну сторону – суддю, щодо якого ВККС подала рекомендацію про звільнення чи призначення. Ситуація погіршилася ще більше із введенням карантину, оскільки почали діяти обмеження щодо фізичної присутності інших осіб на засіданні. Бували випадки, коли журналістів не пустили на засідання ВРП через перевищення дозволеної кількості осіб у кімнаті, хоча це було не так. Крім цього, як зазначає громадськість, ВРП є систематичним порушником Закону про доступ до публічної інформації, оскільки не публікує відкриті дані та безпідставно не надає запитувану інформацію. Активістам доводиться постійно оскаржувати такі рішення ВРП у судах.
2.1.2. Запобігання корупції в судовій владі
Згідно з результатами нещодавнього опитування населення, бізнесу та експертів, яке проводило НАЗК, суди є другою в країні інституцією (після митниці), яку вважають найкорумпованішою. Всі три групи оцінили корумпованість судів на +/-4 бали із 5 (де 5 означає, що корупція є дуже поширеною). Інше опитування громадськості підтвердило ці результати: 62 % респондентів вважають, що корупція в судах підвищується, 64 % зазначили, що підкуп є звичайною практикою в українських судах, а 72 % переконані, що виграє той, хто має більше грошей.
Незважаючи на такі результати опитувань, статистика щодо притягнення суддів до відповідальності є дещо іншою. За інформацією НАБУ, у 2020 році лише 9 суддям було оголошено про підозру у вчиненні корупційного злочину, при цьому лише щодо 2 обвинувальний вирок набув чинності. Станом на липень 2021 року лише щодо 4 суддів набрав чинності обвинувальний вирок суду.
1) Декларування
Судді, на відміну від інших чиновників, зобов’язані подавати 3 типи декларацій замість однієї. Крім декларації про майно, судді також подають декларацію про родинні зв’язки та декларацію про доброчесність. Декларації суддів про майно перевіряє НАЗК, і за брехню в них суддю може бути притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Водночас за брехню в інших двох деклараціях судді фактично не несуть жодної відповідальності (хоча закон передбачає дисциплінарну відповідальність).
Відсутність відповідальності суддів за брехню в деклараціях доброчесності та деклараціях про родинні зв’язки є наслідком неправильного тлумачення закону ВРП. Річ у тім, що ВРП відмовляється перевіряти ці декларації і вказує, що це функції ВККС. Проте, оскільки ВККС уже близько 2 років не функціонує, судді фактично не несуть жодної відповідальності.
В результаті ефективність декларацій про доброчесність та про родинні зв’язки є нульовою. Це підтверджують опитані нами експерти та судді, а також офіційна статистика - за 2020 рік жодного суддю не було притягнуто до відповідальності за неподання/зазначення неправдивих відомостей у цих деклараціях. Хоча навіть у реєстрі декларацій можна знайти приклади несвоєчасного їх подання, про що зазначають самі ж судді.
Механізм притягнення суддів до відповідальності за брехню в деклараціях про майно є більш дієвим, але не до кінця ефективним. По-перше, ВРП безпідставно захищає суддів, які брешуть у деклараціях. По-друге, ВРП відмовляється притягати суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення правил декларування без результатів повної перевірки декларації від НАЗК, при цьому, навіть тоді коли факти брехні в деклараціях встановлені за результатами розслідування НАБУ.
Показовими є справи суддів, які дуже явно порушували правила декларування. Наприклад, один суддя не вказував у своїй декларації нерухоме майно, яким володів, інший суддя «забув» вказати у декларації відомості про дружину. Порушення були настільки очевидними, що ВККС рекомендувала звільнити цих суддів. Натомість ВРП вказала, що рішення ВККС є невмотивованими, і тому вирішила не звільняти цих суддів з посади.
2) Конфлікт інтересів
Врегулюванням та запобіганням конфлікту інтересів у діяльності суддів займаються два органи – Рада суддів України (РСУ) – орган суддівського самоврядування та НАЗК. Повноваження цих органів закріплено в різних законах. Закон про запобігання корупції встановлює повноваження НАЗК щодо проведення моніторингу та контролю дотримання законодавства про врегулювання та запобігання конфлікту інтересів, а також надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги з вказаних питань. При цьому Закон про запобігання корупції встановлює, що врегулювання конфлікту інтересів може здійснюватися іншими, профільними законами. У свою чергу профільний закон (ЗССС) надає РСУ повноваження лише щодо здійснення контролю за додержанням вимог щодо врегулювання конфлікту інтересів у діяльності суддів та інших представників судової влади, а також вирішення питань про врегулювання конфлікту інтересів у діяльності цих осіб.
Фактично повноваження цих двох органів пересікаються. На цій підставі між НАЗК та РСУ виник конфлікт, який триває досі. Основою конфлікту є повноваження щодо надання індивідуальних роз’яснень про наявність чи відсутність конфлікту інтересів. НАЗК вважає, що виключно Національне агентство має право надавати роз'яснення щодо конфлікту інтересів і що РСУ незаконно присвоїла собі нові повноваження. Натомість РСУ вважає, що виключно вона як орган суддівського самоврядування має повноваження врегульовувати конфлікт інтересів у діяльності суддів.
Причиною цього конфлікту став випадок із головою районного суду, який голосував сам за себе під час обрання на посаду голови суду. У цій справі НАЗК виявило конфлікт інтересів, звернулося до судді з вимогою надати пояснення та згодом склало адміністративний протокол. Проте суддю так і не було притягнуто до відповідальності, оскільки РСУ надала на його запит роз’яснення про відсутність конфлікту інтересів. НАЗК вважає, що надані РСУ роз’яснення дозволяють суддям уникати відповідальності. На сьогодні в парламенті зареєстровано законопроєкт, який пропонує врегулювати конфлікт на користь РСУ.
3) Кодекси етичної поведінки
У своїй професійній діяльності судді користуються Кодексом суддівської етики, який було прийнято у 2013 році головним органом суддівського самоврядування – З’їздом суддів України. Цей кодекс базується на низці міжнародних документів, серед яких Бангалорські принципи поведінки суддів. У 2016 році РСУ спільно з міжнародними партнерами розробила розгорнутий коментар до Кодексу. Він містить детальний опис кожної статті Кодексу, аналіз та приклади його застосування.
Попри достатньо високу якість Кодексу суддівської етики, оцінки його застосування є суперечливими. З однієї сторони, опитані нами експерти позитивно оцінюють Кодекс, вказуючи при цьому, що судді дедалі частіше враховують його положення у своїй діяльності. З іншої сторони, ВРП дуже рідко притягає суддів до відповідальності за його порушення, а у випадках притягнення практика ВРП є неоднозначною і політично заангажованою.
2.1.3. Діяльність ВРП
Зважаючи на широке коло повноважень, ВРП можна вважати основним органом у судовій системі України. Від діяльності ВРП залежить доброчесність судового корпусу, його ефективність та підзвітність. Проте замість того, щоб очищувати судову владу від недоброчесних суддів, ВРП дуже часто ухвалює сумнівні, політичні рішення. Останнім часом діяльність цього органу настільки пов’язана зі скандалами, корупцією та порушенням закону, що громадськість веде реєстри провалів ВРП.
Описана у цьому звіті діяльність ВРП є лише незначною частиною того, як проявляється корумпованість цього органу. Громадськість неодноразово зазначає, що основною проблемою є персональний склад ВРП та процедура його формування. Наприклад, теперішній склад ВРП сформувався зі значними порушеннями законів. Громадськість проаналізувала всіх членів ВРП і майже в кожного виявила конфлікти інтересів під час ухвалення рішень, сумнівні статки, проблеми з декларуванням тощо. Двох членів обрано з порушенням норм Конституції, оскільки вони займають цю посаду два строки поспіль. У результаті неякісного конкурсу до ВРП її членами стали особи із сумнівною доброчесністю.
Від доброчесних і професійних членів ВРП залежить ефективність та незалежність усієї судової системи в Україні. Саме тому в липні 2021 року було прийнято закон, який, серед іншого, покликаний очистити ВРП та за потреби обрати нових членів. Експертна громадськість покладає великі надії на прийнятий закон, сподіваючись, що він може стати початком великих змін у судовій владі. Хоча представники судової влади вже намагалися зірвати реалізацію цього закону.